Abstract:
Інколи кажуть, що медицина – то мистецтво. Лікар за допомогою своїх
знань, вмінь та інтуїції майстерно повертає людині здоров’я та дає надію на
подальше, сповнене радощів, життя. Спостерігаючи за трансформацією ще
деякий час тому слабої хворобливої людини, люди кажуть, що цей лікар
справжній митець та майстер свого діла, що він робить дива. Та все ж з
початком Нового Часу такий романтичний погляд на медицину втрачає свій
шарм. Медицина починає претендувати на статус науковості: вчені все глибше
занурюються у хіміко-біологічний світ, розробляють теорії, що пояснюють
фізіологічні та патологічні процеси у людському організмі, та з успіхом
використовують нові знання у лікарській практиці і дива лікарняного
мистецтва перетворюються в винаходи науки. Але з початком поширення
медицини серед великих мас населення практичні потреби стали
перевішувати потреби теоретичні і ми стикаємося з тим, що сучасній медицині
бракує міцного теоретичного фундаменту та узгодженості між її дисциплінами.
Втім теоретична складова, модель медицини, прийнята науковим
співтовариством, безпосередньо впливає на те, що ми погоджуємося приймати
чи не приймати як значущі критерії пізнання в наших дослідницьких програмах,
на яких в подальшому так чи інакше ґрунтується наша практична діяльність.
Саме на проблему використання цих критеріїв ми хочемо звернути увагу
в цій роботі.
